Будь-яка втрата супроводжується процесом горювання.
Психіка людини така влаштована, що їй необхідна ця робота горя для того, щоб інтегрувати трагічні події, адаптуватися до втрати і побудувати нові відносини зі світом.
Усі знають про п’ять стадій горювання: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття. Перші три, по суті, є захисними механізмами, які трохи пом’якшують біль втрати, і оберігають від того, щоб відразу провалитися в гостре горе.
горювання
Багато хто знає, що ці стадії треба прожити, що почуття не можна придушувати, інакше це загрожує як психосоматичними розладами, так і паталогізацією самого процесу горювання — переходу його в ускладнену форму.
Але чому ми знову і знову стикаємося з тим, що нам кажуть «не плач», «тримайся», «все буде добре»?
Та й самі ми замість того, щоб повернутись обличчям до своїх важких почуттів, використовуємо всілякі способи, щоб їх уникнути — спиртне, їжа, сон, компульсивна діяльність будь-якого роду.
Дехто вважає, що через те, що в нашій культурі не заохочується вразливість і слабкість. Не можна бути сумним, слабким, хворим тощо. І це правильно, але лише частково.
Тому що, якщо ми подивимося глибше, то виявимо те, що стоїть за цією забороною.
Здавалося б — яка тобі справа до того, що я сумую?
Але справа є й вона в тому, що бачучи, як інший сумує за втратою, нам складніше уникати своїх власних важких почуттів, пов’язаних з нашими власними втратами. Почуття іншого резонують із нашими та витягують їх на поверхню. І тому ми всіма силами намагаємось підбадьорити іншого або відволікти його, а якщо це не виходить, то злимося на нього і називаємо слабаком.
Але хто насправді слабкий у цій ситуації?
Той, хто має сміливість дивитися в очі своєму горю, називає речі своїми іменами, залишається вірним собі і процесу життя, що з ним відбувається, і в даний момент виражається в скорботі та вразливості, або той, хто зрікається тієї частини себе, яка сумує, закриває її в підвалах свого несвідомого і надягає маску стоїцизму чи веселості?
Так робить той, хто в дитинстві був відкинутий у моменти своєї вразливості та смутку.
А оскільки для дитини життєво важливо бути прийнятою та коханою, то вона несвідомо відмовляється від тієї частини себе, яка не відповідає батьківським вимогам і, виростаючи, сам для себе стає тим батьком, який транслює внутрішній дитині «не відчувай, не будь собою, не живи».
І іншим також не дозволяє бути живими.
Крім того, що непрожите горе стає хронічним. Людина застряє в ньому і не може вести повноцінного життя. Ситуація ускладнюється ще й тим, що така людина позбавляється можливості внутрішнього зростання. Тому що кожна втрата, якщо вона повністю прожита, сприяє розвитку особистості.
✍ Аліна Каюкова
Оцените статью: 
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Загрузка…Если Вам понравилась эта статья, расскажите о ней друзьям, чтобы и в их жизни тоже произошли приятные изменения и переосмысления:
Подписаться на новые статьи:
Похожие статьи:
Если у Вас есть вопрос по поводу написанной выше информации, смело спрашивайте анонимно или через страницу контактов.
Комментировать